Як виховати читача. П. Пол, М.Руссо
Фрагменти з книги Памели Пол, Марії Руссо «Як виховати читача»
- Читання певних книжок у певний час переконує, що це компонент спокійного й передбачуваного дня. Ґрунт для формальнішого навчання, яке стане частиною дорослого життя, готується саме зараз – коли хтось виділяє час на читання й просить уваги в доречні миті. Коли хтось пам’ятає твою улюблену книжку й сідає поруч, аби прочитати її вголос, ти відчуваєш: тебе люблять.
- Наша перша порада щодо виховання читача: ще до появи дитини й у перші неймовірно завантажені дні опісля знайдіть час для улюбленої книжки, яка не має стосунку до насущних речей, – старої, нової, всоте перечитаної чи щойно купленої. Це може бути художня література, історичний роман, збірка поезії чи спогадів, смішний графічний роман чи сумний посібник із садівництва. Просто розгорніть і розслабтеся. Читання – ідеальна можливість розібратися зі своїм внутрішнім світом. Тепер саме час цим зайнятися. Питання, хто ви і як ви живете, скоро набудуть абсолютно нового сенсу. Ви створюєте (або розширюєте) родину й родинну культуру. Маленька людина дивитиметься на вас і ловитиме сигнали про те, як жити, що в світі найважливіше, які культури та ідеї ви вважаєте вартісними. Що ви зараз робите у вільний час? Як минають вільні години чи хвилини? У такі дні чимало речей постійно потребують уваги. Якщо ви відсунули читання кудись подалі, тепер саме час обережненько його повернути. Книжки приносять задоволення й утверджують ваші цінності, тож знайдіть місце і час для книжок, як читатимете для себе. Коротше кажучи, якщо хочете виховати читача, будьте читачем.
- «Малята обожнюють розглядати ілюстрації, і їхній світогляд значно розшириться, якщо на журнальних столиках у кімнатах, держатимуть спокусливі книжки із захопливими знімками природи, творами мистецтва, коміксами, пейзажами й фотозвітами з мандрів»
- «Знайдена на столі у вітальні велика яскраво ілюстрована інформативна книжка на зразок «Як це влаштовано», може стати нездоланною спокусою для дітей будь-якого віку»
- «Залиште стосики журналів і м’яких книжок у ванній кімнаті чи там, де вони привернуть погляд малих читачів»
- «Якщо в кімнаті є вільне місце, дозвольте дитині зібрати власну колекцію книжок і зберігати її в себе. За можливості нехай у неї буде своя шафа чи невелика полиця на підлозі».
- Я цілком усвідомлюю, що яким би не було життя моїх дітей, вони будуть більше до нього готові, довірившись книжковим історіям. Вони зрозуміють фабулу, повороти сюжети і хепі-енди. Розберуться з розвитком характерів персонажів, основними темами й сумними фіналами. З прочитаних романів зрозуміють, якими персонажами могли би бути й героями яких історій хочуть стати. Вони краще вмітимуть тлумачити ситуації, розуміти контекст і шукати сенс у нібито безсенсовному. Знатимуть, як знайти основні елементи історії і зробити висновки. Зможуть читати людей і розуміти своє й чуже місце у світі. Сподіваюся, що вони зроблять книжки життєвими дороговказами й поділяться своїми історіями з іншими.
Зміст та окремі сторінки:
Від тата до сина. Ф. Нембріні
ФРАГМЕНТИ З КНИГИ ФРАНКО НЕМБІРІН «ВІД ТАТА ДО СИНА»
- Авторитет – екзистенційний характер пропозиції.
Якщо виховання – це пропозиція гіпотези, що пояснює реальність, стверджує позитивність буття, дає основи для надії в житті, то необхідне існування такого місця, де ця пропозиція конкретизується, стає видимою, може перевірятися. Це місце, за отцем Джуссані, авторитет.
Авторитет – "те, що дозволяє рости".
Батьки, дорослі, які не відрізняють свідоцтво про надію від показного вдосконалення, можуть викликати лише співчутливу усмішку, адже ніхто з нас недосконалий, усі ми помиляємося.
У нас ж гіпотеза, яка дозволяє нам жити, і наші діти постійно спостерігають за тим, як ми їх перевіряємо.
Авторитет - це коли учень дивиться на педагога з істинною повагою: не тому, що він все знає, а тому, що знає, куди він йде і куди він веде тебе, а отже ти можеш йому довіряти.
- Батьки, педагоги, не бійтеся помилятися! Завжди можна сказати: "цього я не знаю" або "я здійснив помилку, зараз я її виправлю".
- Про виховання:
1. Виховання – це введення в реальність.
2. Не існує реальності без утвердження її сенсів, надії і блага, які в ній містяться.
Єдине, що дає дитині можливість бути впевненим в рости, - присутність поряд дорослого, який знає, куди йде, що хоче від життя, що для нього щастя в свідчить про позитивність життя.
Виховання – це велике милосердя; це велике, неперервне прощення, постійне прийняття і обійми іншого - ще до того, як він зміниться
- Виховання – введення в реальність, тобто свідоцтво про певні й спосіб взаємодії з речами, життям; свідоцтво про можливість блага, про істину, яку можна пізнати й полюбити, про красу життя.
- Дорослий свідчить дитині про те, що реальність врешті-решт позитивна.
Помилки боятися непотрібно. Через просту причину: ми все одно помилимося.
І батьки, і педагоги, якщо бояться помилитися, програли вже на самому початку. Секрет виховання якраз і полягає в тому, аби не боятися.
Дорослі помилково вважають: слова і фрази містять таку переконливу силу, що викличуть у дітей потрібну реакцію. Ми забуваємо про маленьку деталь: людина нічого не засвоює, якщо в якийсь спосіб не задіяна її свобода.
Ні ясність ідей, ні найпродуманіший спосіб подачі матеріалу не примусить людину чогось навчатися. Ми учимося чомусь лише в контексті відповідного ставлення.
Людина вчиться лише тому, що в якийсь спосіб уже любить.
Ставлення, якість ставлення – це ніби клей, за рахунок чого ти прилипаєш до того, що говорить тобі інша людина.
Якщо у учня складається відчуття, що учитель зовсім ним не цікавиться (ще й предметом, який викладає), то в нього ніколи не народиться бажання засвоїти те, що пояснює йому учитель. Адже засвоїти – означає зробити своїм, зробити частиною себе.
Усе, що відбувається між людьми – питання любові. Без любові не буває засвоєння.
- Отець Джуссані: "Зрозуміле тлумачення – ще не кінець шляху, самі по собі тлумачення абстрактні, чужі людині; це всього лише слова, порожній звук"
- Людина нічого не засвоює, якщо в якійсь мірі не задіяна її свобода.
Навіть якщо ідеї ясні для мене і я дуже ясно пропоную їх іншим, основний фактор – інтерес і енергія дитини - ще не задіяні, дитина ще не задіює в справу власну свободу, не може повністю слідувати за тим, що пропонують.
- Переконання народжується в той момент, коли я на власному досвіді переживаю те, що ти говориш, те, що ти стверджуєш як благо для мене; тільки в такий спосіб твоє переконання переходить до мене, стає моїм досвідом, моєю плоттю і кров'ю.
- Щоби пізнати добро в зло, необов'язково відчувати зло.
- Час – не нейтральний: те, що ти робиш сьогодні, має значення в масштабах усієї вічності, і сьогодні в твоїх діях проявляються або добро, або зло.
- Неправильно стверджувати, що чим більше випробовує дитина, тим досвідченіша вона стає. Натомість, досвід – це справжня глибина та істина речі, коли у відносинах з реальністю людина доходить до узагальнювального судження, що охоплює всі її виміри.
- Завжди залишається місце для більш сильнішої дії. У цьому сенсі правило не виховує.
- Усі правила хороші й покарання іноді, певно, теж потрібне, але дорослий вихователь вносить у ситуацію ще один компонент: у злі, помилці, у поразці йому вдається побачити можливість для чогось більшого, він обертає видиму поразку на можливість для чогось іншого, кидає викликає свободі.
- Головна проблема виховання – становлення не дітей, але батьків; не учнів, а вчителів.
Основний критерій в звання – питання свідчення.
Діти з'являються на світ такими самими, якими з'являлися сто чи тисячу років тому, з тим же серцем, з тим же бажанням , з тим де розумом, що й завжди - у них завжди живе незначне бажання істини, добра, краси, тобто бажання бути щасливими. Але яких батьків, яких учителів, яких свідків вони бачать перед собою?
Свідчення – про пізнану Істину.
Отець Джуссані: виховання - це введення у повноту реальності, що передбачає утвердження її сенсу.
- Задача виховання – показати дітям "гіпотезу пояснення реальності"
Неможливо довго бути сумними і не стати злими.
Смуток наших дітей - дитя нашого смутку, їхня незацікавленість - породження нудьги, що охопила нас самих.
Виховання починається, коли дорослий ловить це запитання (Чи це життя варто прожити? Чи варто було мені приходити у цей світ?) і відчуває обов'язок і відповідальність дати відповідь. Але очевидно, що відповідь не може вилитися у правила, рекомендації чи теорії: відповісти можна тільки життям.
- Кожен з нас – названий батько, тому що наші діти - не наші діти. Але діти Істини, діти Бога.
Є слово, яке вбирає два поняття (в ховання і прийняття): милосердя
Милосердя – природа Бога.
Сама природа Бога полягає в тому, щоби утверджувати нас, обіймати і прощати, – не чекаючи, поки ми цього заслужимо. Звідси ж народжується здатність прийняттям іншого, звідси ж народжується виховання як утвердження іншого.
- Виховання починається у ту мить, коли я приймаю іншого таким, які він є.
Секрет виховання в тому, щоби не ставити перед собою проблеми виховання.
Ти маєш піклуватися лише про те, як виховати себе, – і все, цього досить із надлишком.
Для виховання майже не потрібно слів. Точніше, єдині слова, які у вихованні мають сенс, – це відповіді на питання, які відкрито ставляться дітьми. Ніколи не потрібно давати відповідей на питання, яких діти не ставлять, не відчувають.
Виховання – друга назва милосердя.
- Святий Йосип (виховує Ісуса, але не свого сина). Іоан Хреститель: необхідний дорослий, здатний сказати про себе: "Я бачив, де істина, і вказую вам на неї. Я не вказую вам на самого себе, не закликаю йти за мною; йти потрібно за Ним".
Зрештою виховання є не що інше, як здатність дорослого безперестанку виховувати себе.
- Дітям потрібно показувати те саме, що бачиш сам.
Ось великий секрет виховання: ти відповідаєш на виклики, яке життя ставить перед тобою, а діти за тобою йдуть. А якщо вони не йдуть, то це їхня справа. І тут потрібен повний спокій: автори вільні й дорослі люди, нехай Бог Сам потурбується про них, і проведе за руку.
У стосунках з дітьми для мене головним завжди було відповідати реальності, коли вона кличе, адже через реальність Сам Бог звертається до тебе з проханням, із закликом. Відповідати реальності радісно, великодушно, намагаючись роботи все можливе, - ось те велике свідчення, якого потребують наші діти.
Приймати реальність так, як я вчуся у вас, відкриватися потребі, перед обличчям якої тебе ставить реальність, – це знак щастя й твердої опори під ногами, і є єдине, що потрібно для виховання.
- КОЛИ ХТОСЬ СТУКАЄ У ТВОЇ ДВЕРІ АБО ДЗВОНИТЬ ПО ТЕЛЕФОНУ - ЦЕ БОГ КЛИЧЕ ТЕБЕ.
Ми маємо переживати те, до чого закликає нас Бог, не претендуючи на титанічні подвиги, не уявляючи, ніби ми йдемо на бозна-які жертви; потрібно жити тим, що дає Бог, наскільки дозволяють наші здібності, з реалізмом. Але
в жодному випадку не перекладати власну щедрість на плечі іншої людини.
Така позиція, заснована на відкритості, на великому ідеалі, заради якого людина у будь-якому разі жертвує своїм життям, - це єдине, що виховує наших дітей.
Щодня мені доводиться бачити, як школа перетворюється на лікарню, а виховання – на медичну проблему (психологи, лікарі, соцробітники). Перетворюючи школу на медичний заклад, ми знищуємо освіту.
- Що робить нас здатними прийняти іншого? Тільки велич, серйозність і широта душі, з якими ви ставите це питання про себе самих. Ти тим більше здатний прийняти іншого, чим ти смиренніший, чим більше ти просиш про те, щоб хтось інший прийняв тебе.
- Ми всі злі... Ти справді відчуваєш, що твоє зло прошене?.. Ти сам потребуєш прощення, і зло дитини, зло всього світу - це твоє зло... Ти не здатен прощати, ти можеш лише вилити на інших свій моралізм, свої правила, викинути на інших гірше з того, що в тебе є, у красивій обгортці, де немає свободи, немає навіть тіні свободи. Але якщо ти просиш пробачення й постійно отримуєш його, воно робить тебе здатним до свободи, до прийняття, до безконечного милосердя; і тоді ти – найкращий батько для своїх дітей.
- Задача батьків – побудувати дім, куди в будь-яку хвилину можуть повернутися діти з далеких мандрів.
Засуджуємо інших по гріхах свого серця.
Безумовна любов: спочатку самому її відчути, потім іншим наносити непоправну користь.
- У взаєминах з дітьми не потрібно всіма силами стверджувати свою здатність любити, потрібно утверджувати, що хтось любить нас. Єдине, про до справді моду свідчити, - любов Божа, а не моя власна. Я можу лише показати - дітям, дружині, усім - ті вірні обійми, які йдуть від Бога.
Ми обмежені, ми таки и народжені, зло в нас в крові, так до воно не повинно ні дивувати нам, не надто обурювати. Бог вчинив сміливіше за нас: Він дав на дітей – знаючи нас повністю, знаючи, яке зло гніздиться в нас. Чи ви думаєте, Він лише потім похопиться? Ні, Він створив нас і знає про нас абсолютне все. І все одно дає нам дітей!
- Коли помирає людина, яку ти сприймаєш як старшу, на тих, хто її любить, лягає велика відповідальність.
Ісус: "Краще для вас, щоб Я пішов, – ви станете тим, чим повинні стати".
Бог дав нам з'явитися на світ із добрим серцем, схожим на Його серце, – хоча ми й можемо його зрадити.
моє серце, а тому й серце кожної людини, яку я зустрічаю на шляху, влаштовано так, створено заради великої любові до істини. Воно створене із бажання пізнати істину речей – як у великому, так і в малому.
бажання істини моментально стає бажанням блага. Я бажаю, щоб життя було благом для мене і для всіх людей. Воля до блага, бажання блага - ось те, що створює нас; вранці ми встаємо з ліжка і йдемо на роботу, щоб шукати це благо, щоб час ставав корисним.
Ми маємо пам'ятаємо, що природа нашого серця – це бажання пізнавати істинне, любити благе й творити добре.
Якщо ми складаємося з бажання благого, доброго й прекрасного, то й дії наші витікають із бажання жити у відповідний спосіб.
Людина завжди дія – ось ідея "діла". Ісус сказав, що Бог "донині робить", тобто працює завжди, і якщо людина причетна до природи Бога, вона діє так само (своя справа є в кожного)
Про українців один з авдиторії лекції: не знав, забувся, спізнився.
Про самотність. Іще з часів Адама і Єви над людьми висить прокляття: Горе самотній людині (Бог, побачивши людину: "Не добре чоловікові бути самому".
- У спробі змінити реальність, утверджувати благо, робити світ добрішим людина не може діяти сама.
Розділення, що приводить до самотності людину, – справа рук диявола.
Залишити людину часу – це дія диявола, тому що самотність – повна протилежність тому, як людина була створена. Людина – образ Божий, а Бог - це Трійця, в саме у прагненні до єдності з іншими ми реалізуємо себе для народження нової людини на біологічному рівні необхідно єднання чоловіка і жінки. Наша природа така.
- Якби мене запитали, "з якою метою п прийшов Бог на землю?", я відповів би : для того, щоби дружба між нами стала можливою.
До речі, у Євангелії єдиний, кого Ісус прямо називає другом, - той, хто Його зрадив.
Я з тобою, тому що мені дороге моє серце і дорогу твоє - у всій широті його бажань.
Слова Джордо Віттадіні: "Дякую, отче Джуссані, за те, що дозволив нам жити на висоті нашого бажання". Якщо людина живе на висоті свого бажання, вона не може бути байдужою до бажання іншої людини; будь-який найдрібніший знак істини, краси і блага вона відчуває як щось своє, оцінює його й обнімає.
Якщо наша ціль - підходити до життя обличчям до обличчя й об'єднуватися, щоб допомагати одне одному в цьому завданні, то єдина проблема - виховати сете для такого життя.
Виховання – велике завдання дорослої культури. Будь-яка людина потребує виховання – інакше, сам на сам, вона не зуміє вистояти перед викликом реальності. І особливо в наш час, коли все сприяє людській самотності.
Правда така, що зараз по-справжньому не виховує ніхто, і ніщо.
Непорушне право дитини – мати перед собою дорослого, який свідчить їй про позитивність життя, а єдиний справжній злочин щодо дитинства - відсутність надії.
- Якщо я покликаний викладати словесність, я й повинен викладати її, а не читати проповіді.
вся література говорить про мене і тим самим надихає мене, тому що я розумію самого себе. Я знаходжу себе і знаходжу тебе.
Від слів у вихованні мало толку, якщо ти живеш тим, чим покликаний жити, тоді твоє свідчення виховує.
єдине, що насправді турбує дітей: потреба у тому, щоб усе навчання, всі знання мали в собі велику цінність, заради якої є сенс жити.
У Середньовіччі різні дисципліни, різні способи пізнання реальності називалися: трівіум (тришлях), квадрівіум (чотиришлях). Форми пізнання, ракурси розгляду реальності – це шляхи, дороги до єдиного сенсу,який усі шукають і завдяки якому все набуває сенсу.
Пізнавальний процес відбувається тільки в рамках афективного ставлення. У житті ми вчимося тільки тому, що якимось чином вже любимо.
- Без любові не існує виховання
Чому в наш час діти більше нічого не засвоюють? Те, що ми їм говоримо, не сприймається, ніби не вистачає "клею". Що це за клей? Що здатне утримати знання, які ми передаємо дітям? Інтерес до сенсу всього.
Ще до всього (до початку викладання), дитина ніби запитує: Навіщо ти живеш? Дай мені зрозуміти, чому є сенс працювати, вчитися, докладати зусиль, - має ж бути якась всеохопну причина.
Слова сприйняти / сприйняття: приєднати до себе, ніби наклеїти на себе. Не буде клею - ніщо не втримається.
Якщо не опиниться поряд такого дорослого, який через свій предмет зуміє висловити основи своєї надії, мотиви свого ентузіазму, причини свого щастя, то у дітей не буде достатніх підстав, щоб у школі чогось навчитися.
- Знання, які передає тобі інша людина, приклеюється до тебе тим сильніше, чим міцніший зв'язок із нею, сим більше "клею" вас пов'язує.
У стосунках "вихователь – виховуваний" цим "клеєм" є сила любові, що йде від дорослого.
Проблема всієї сучасної педагогіки, самої ідеї викладання полягає в тому, що ми прагнемо виключити з розгляду такий аспект, як взаємини, який навпаки, є центральним.
Постійне твердження про те, що завданнями освітніх установ є освіта й у жодному разі не виховання, тільки спотворює школу.
- Наша роль у світі – бути домом, в якому є батько і мати.
У якомусь сенсі всі ми потенційні батьки всього людства.
Ти не можеш породжувати, якщо сам не породжуваний, і породження не залишається справою однієї миті, а безперестанку відбувається у житті.
Святий Франциск Ксаверій: "Перепливти море, врятувати душу людини й померти!"
- Оцінка ототожнюється з вихованням, адже оцінювати, тобто виносити судження, означає визнавати цінність. Викладач оцінює завжди (а не раз на місяць чи на рік)
Алессандро Д'Авенія, педагог, автор книги "Біла як молоко, червона як кров"
Мета виховання у тому, щоб милість та істина могли зустрітися, і це велика обітниця, дана людям.
Ось чого ми маємо добиватися у своїй роботі: можливості суміщати любов до іншого (милосердя, прихильність, прийняття) та справедливість, здорове розуміння речей. Ми маємо називати речі своїми іменами: туди добре, а тут погано
Учні ділять викладачів на добрих і злих: добрі – ті, хто заплющує одне око (око справедливості), злі – друге (око милосердя)
- Існує два обхідні шляхи для тих, хто відмовляється виховувати. Один з них – "Давайте жити дружно", нікуди не веде. Другий – жорстке насадження правил, обов'язків, яке вбиває іншого, віддаляє його від тебе, залишає на самоті й те, і його.